Блог Андрія Лисенка

Сьогодні знайомий розповів історію. Його товариш у Києві служить у «Беркуті». Коли на зміні – стоїть зі щитом на Євромайдані. Повертається додому – переодягається і знову йде на Євромайдан, але вже на інший бік барикад.

Спеціально для охочих написати про це (зняти сюжет тощо): вибачте, але фіг вам. Не хочу підставляти хлопця.

Слухаю My Dying Bride... Пре, як у юності.

Наприклад, ось це.

Раніше я всіх діставав анекдотом про гвозді (чомусь мені більше подобається саме так, а не «цвяхи»). Пам’ятаю, як Аня Кузнєцова радісно кричала: «Андрюха! Я знайшла людину, яка не чула анекдот про гвозді!»

А ви знаєте? Ні? Зараз розкажу.

Збирається якось чувак у турпохід. Мама каже йому:

– Синку, ну що ти завжди сам та сам рюкзак складаєш? Давай допоможу.

– Ну давай.

Склала мама рюкзак, а син пішов спати. Зранку прокидається, думає: «Треба глянути, що мама поклала». Відкриває рюкзак, а там – хліб, масло і гвозді.

– Мамо, це що таке?! – з подивом питає син.

– Ну, ти ж у похід ідеш. Захочеш їсти, візьмеш хліб, намажеш його маслом…

– А гвозді?

– Так он же я поклала…

Тепер я всіх дістаю розповідями про Вальгарда. Класний він просто. Ще кращий, ніж анекдот про гвозді.

Нате вам звіра.

25 грудня працівники «Теплоенергетика» зняли з криги пораненого якимсь ідіотом молодого лебедя.

Того ж дня птаха приютив власник галереї «Єлисаветград» Микола Цуканов. Обробив рану, викликав ветеринара. Лебідь наче почав поправлятися, однак нічого не хотів їсти. Був дуже наляканим.

Сьогодні мені зателефонував Цуканов і сказав, що лебідь помер.

З Новим роком!

З учорашнього дня собака на ймення Вальгард живе з нами!