Сусідська війна

Імена героїв історії змінені з етичних міркувань. А розігралася – вірніше, розігрується – ця драма в одному з невеличких сіл Бобринецького району.

…Вже 15 років живуть по сусідству куми. У Віри – син Максимко і донька Маша. У її кумів – донька Настя. Максимку скоро виповниться 14, Насті – 16. Раніше вони товаришували. Її батьки хрестили Максимка, а тепер залякали так, що він боїться вийти на вулицю.

Ми спілкуємося з мамою Максимка Вірою в їхній старенькій хаті. На плиті булькає великий казан. У кухні – бідно, але чисто. З явних ознак цивілізації – електричний чайник на столі й електрична ж духовка на підлозі.

– Максимко народився з вадою серця, – розповідає Віра. – У рік і три місяці ми знайшли спонсорів, зробили йому операцію в Києві. Потрошки все налагодилось. Купили хатинку ось цю на виплату. З сусідами жили – ну як по-сусідськи живуть: посварилися – помирилися. Коли Максимко пішов у школу, не закінчив навіть першу чверть, у нього ніжки терпли, кровообіг був порушений. Чотири роки вчителька займалася з ним удома. Це був, так би мовити, тихий період.

Далі тиша скінчилася. Сусідська Настя ні з того, ні з сього організувала справжню травлю на хлопця. У результаті ледь не загинули обоє.

– Потім підріс, його почали підтравлювати, – продовжує мама Максимка. – Сусідська оця дівчинка передусім. А цього літа стався серйозний конфлікт. Він пішов у посадку по дрова, щоб свиням каші наварити. Узяв маленьку сокирку. Вона і подружки її пішли за ним. Настя стала його бити, він упав на землю. Вдарила ногою в лице. Дівчата сміються, а він піднятися не може, бо вона знов і знов його на землю штовхає. От він і відмахнувся сокиркою – вдарив Настю обухом по голові. Дівчата схопили ту сокирку і побігли в село. А він, злякавшись, що вдарив її, навіть до хати не заскочив. Схопив ліску від закидушки і… Якби менша сестричка не побачила… Вона прибігла до мене: Максим на горіху вішається. Я вибігла з хати – а дістати не можу, високо. Якраз і Настя зі своєю мамою підійшли, то Настя й обрізала ліску ножицями. Коли Максимка витягли з петлі, першою його фразою була: «Хрещено, чому ви мене ненавидите? Крім мами й Маші мене ніхто не любить!»…

Дві родини зразу ж почали розбиратися між собою – просто на вулиці. Настя у всьому звинувачувала Максима, хлопчик відмовчувався, лише тихенько шморгав носом. А потім не втримав і розридався: «Хрещено, я не хотів! Хочете, я на коліна впаду? Я не хотів!».

– Я забрала його додому, насилу відійшла, – Віра вже теж ладна розплакатись. – Розказала, що так не можна. А на другий день кума питає: «Ти покарала його?». «Він ще від цього не може відійти», − кажу їй. А вона радить: «Та закрий ти його в погребі на кілька днів, фуфайку йому кинь – і хай сидить там». Ну як так можна? Трошки часу пройшло, я думала, що минулося все. Аж якось знову хрещена на вулиці його перестріла і питає: «Що, Максимку, мотузку дати?». Так що нічого не пройшло, лише почалося. З палицею його перестрівала, Настя ж увесь час піддражнює, б’є. Він якось Машу до школи провів і сидів отут, під двором, на лавочці. Підскочила – губу розбила. Це п’ятниця була, точно пам’ятаю. В той же день я пішла до дільничного, він пообіцяв заїхати в понеділок. Але так і не заїхав.

З часом конфлікт між дітьми переріс у справжню війну.

– Максимко нині займається за індивідуальним планом, три дні на тиждень, – говорить Віра. – Везу його до школи, бо документи треба було там оформити, повертаюся додому – шибки вибиті у хаті. Каміння аж у кімнаті. Через кілька днів поїхали у Бобринець на базар, повернулися – один собака отруєний лежить уже, інший – доходить якраз. Ми відпоїли його сироваткою, вижив, але наступного разу не пощастило – знову отруїли. Питаю в куми, навіщо вона вікна побила, чую відповідь: «Якщо ти напишеш заяву, що я вікна побила, я напишу заяву, що ти в мене зерно покрала». Знову все розповіла дільничному – і він знову не приїхав. Тиждень тому знову шибку вибили. Максим якраз із ванної вийшов, покупався – добре, що каменюка в хату не залетіла.

Постійний психологічний тиск на хлопчика призвів до того, що він нині боїться виходити на вулицю.

– Дійшло все до того, що він боїться вийти на вулицю, – каже мама Максимка. – Як куди йде – то балкою, не дорогою. Побачить когось – чи Настю, чи матір її або батька – до будь-кого у двір заскакує, щоб лише не зустрічатися з ними…

– Собачок він якось урятував, – перескакує раптом на іншу тему Віра і втирає сльози. – Хтось викинув чотирьох, він одного цуцика підібрав – за ним усі прийшли. Але з однією він найбільше. Каже, що то його єдиний друг. Це дожитися – таке почути від дитини…

Хрещені батьки Максимка зупинятися не збираються. Нещодавно вони організували збори у сільському клубі, на яких у кращих традиціях радянських часів хотіли розібрати поведінку хлопчика:

– Буквально кілька днів тому о восьмій ранку мені телефонує зовсім стороння мені людина і каже, що в сільському клубі на одинадцяту годину – батьківські збори щодо моєї дитини. Я йшла туди з острахом, адже я в цьому селі лише п’ятнадцять років, я тут чужа фактично. Ну, думаю, кум, сват, брат… Не доходжу метрів п’ятсот до клубу – це десь хвилин двадцять одинадцятої було – як мені вже кума телефонує і повідомляє про збори. Це ж спеціально так зробили: скликали на одинадцяту, а мені подзвонили ледь не в останній момент. Якби не та людина, що зранку сказала, я могла би і не встигнути просто. А якби поїхала кудись? Зібралися люди, батьки ці. Десь чоловік дванадцять було. І половина людей – за мною. Інша половина – за кумою. Зрештою, збори наполягли везти Максимка до психіатра. Мені страшно було це робити, адже серце в дитини… Він лягає – я не знаю, чи встане, і встає – не знаю, чи доживе до вечора. А тут – до психіатра… Але таки з’їздили. Довідку нам ніяку не дали – лікар пояснив, що робить це лише на офіційні запити, але на словах сказав, що хлопчик абсолютно здоровий.

Згодом до Віриного обійстя завітала комісія з району:

– Приїжджали до нас додому, дивилися, як ми живемо. Бідно живемо, але дітки в мене одягнені, не голодні, до школи ходять. Мішок цукру он стоїть, мішок борошна, вермішель, консервація, картопля. Хазяйство у нас: корову тримаю, поросята щороку – одне здаю, одне ріжу, індики, кози… Я пенсію отримую невелику. Все роблю, щоб ніколи не було такого: скажуть мені діти, що їсти хочуть, а мені нагодувати їх нічим. Словом, подивилася комісія, що все нормально в нас, і спробувала помирити мене з кумою. Не вийшло…

Наостанок Віра ділиться зовсім уже жахливими подробицями:

– Минулої осені діти надворі гралися. Темно вже було, думаю, погукаю. Позад хати виходжу – а там Настя зі своє подружкою, Максимко й Маша. Вони не бачать мене, а я все бачу і чую. І Настя каже: «Максиме, давай ти спочатку Машу т…, а потім – нас». Я вийшла з-за хати – наче ж пояснила, що не можна так говорити і взагалі рано про це думати. Нікому про це не казала, навіть матері її. Аж коли через два тижні десь Максимко заходить, мнеться, мнеться… «Що ж таке, синку?» − «Та, мамо, ти мене лаятимеш». – «Не буду, кажи». – «Настя і подружка її водили мене у сінник. Зразу показували на телефоні якісь фотографії, картинки, а потім зав’язали мені очі й зняли штани…» Далі він не став розказувати…

Виходу з ситуації, заручниками якої стали передовсім діти, на перший погляд, немає.

– Я не знаю просто, – Віра проводжає мене за хвіртку. – Виїхати звідси ми не можемо, бо тут хату ніхто не купить. Помиритися – та я на дружбу й не набиваюся колишню, якби тільки дитину мою не чіпали, − ми не можемо ніяк. Лишається чекати продажу землі, щоб я продала свою землю і поїхала звідси з дітьми світ за очі. Що робити – я просто не знаю. Мені страшно за своїх дітей…

Мета будь-якої війни – мир. Мета ж війни, описаної вище, – мир у квадраті. Адже її жертвами стали двійко дітей. І якщо не знайдуть між собою спільної мови дорослі…

ВІД РЕДАКЦІЇ. Новини Кіровоградщини мають контактні дані героїв цієї сумної історії. Якщо хтось виявить бажання помирити дві сусідські родини, ми готові всіляко посприяти.


КОМЕНТАР. Психолог Юлія Епельбаум:

– Не можна розглядати дитину окремо від її родини. В даному випадку насамперед необхідно подивитися на історію взаємовідносин у цій сім'ї. Ми не знаємо, які відносини були між батьками. Діти – як сусідська дівчинка, так і хлопчик – це дзеркала своїх сімей. І якщо між батьками є якась неприязнь, між сусідами, мається на увазі, і вони якось приховують це, то у дітей це все вилазить назовні. Таким от чином воно і вилізло. На порожньому місці такі події не відбуваються, там є якась передісторія. Це по-перше.

По-друге, дуже важливо подивитися на позицію мами хлопчика. В даному випадку у неї – позиція жертви. І дитина це теж повною мірою відображає. Коли були серйозно порушені права хлопчика, мама не дізналася, що було далі. Мама вважала за краще не знати про те, як поглумилися над її сином. Тоді ситуація набула більший масштаб. Це дуже важливий момент. Зрозуміло, що наша міліція може реагувати по-різному. Але, коли з'являється впевненість у батьків, це відображається і на дітях.

Все це може дуже сильно вплинути на хлопчика. У нього був досвід захисту себе, і цей досвід обернувся досить великим комплексом провини – він мало не вбив людину і не позбавив себе життя. Можуть бути, повторюся, дуже тяжкі наслідки. Дуже важко з такої ситуації вибратися самому, тим більше в 14-річному віці. Потрібна допомога дуже високо кваліфікованого психолога, щоб повернути той душевний стан, в якому можна починати доросле життя. Лише тоді це буде нормальний старт.

Якщо ж конфлікт і далі триватиме, можливі кілька варіантів. У тому числі повтор спроби самогубства. Або ж наступного разу він вже сокирою добре дасть. Також його агресія може вилитися на когось, вона ж нікуди не дівається, вона накопичується. Або ж вона піде всередину – і він захоче вбити себе, або ж на когось. А якщо він з часом захоче зробити щось нехороше кожній шістнадцятирічній дівчинці? Моторошно, але цілком реально.

Оригінал публікації

Немає коментарів:

На платформі Blogger.