Пошук

02.12.11

Навчити жити

− Колю, ну що ж ти такий вередливий сьогодні? – лікарка лагідно масажує щічки худорлявого хлопчика, а той усе силується відхилитися. – У результаті поліпшується робота лицьових м’язів, краще артикулюються звуки, − пояснює вона мені сенс дійства, продовжуючи тим часом масаж. – Цей хлопчина взагалі у нас дуже спокійний, якісь мелодії навіть на процедурах наспівує тихенько, а це нервує трошки.

Коля – дитина з особливими потребами. Він не ходить і майже не говорить. Таких, як він, у кіровоградському Центрі ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, − кілька десятків.

− У 2002 році була прийнята концепція ранньої реабілітації дітей-інвалідів, − розповідає директор Центру Василь Хорощак. − Після цього такі заклади, як у нас, почали створюватися по всій Україні. Але це були, в основному, громадські організації. Тобто виділялися якісь кошти на відкриття, а далі − беріть з інвалідів гроші, виписуйте путівки, нехай собі лікуються. Ось ви бачите цих хворих і розумієте: можна з них брати гроші чи не можна. У їхніх батьків, вибачте, не завжди на їжу вистачає.

Ми довго думали і пішли таким шляхом. З одного боку, міністерство праці та соціальної політики виділило кошти на облаштування центру. Ось це все приміщення належить обласній організації інвалідів та Центру ранньої соціальної реабілітації, за це проголосували міські депутати. Потім ми звернулися до міськвиконкому, сказали, що у нас є будинок, є обладнання − від фонду соціального захисту інвалідів, до п'яти мільйонів коштує. А з іншого боку − є дитяча міська лікарня, є фахівці, бюджет. От і створили такий центр.



− Скільки всього діток тут?

− Центр і лікарня розраховані на 80 ліжок. Сьогодні у нас лікуються 90 дітей. Ми зазвичай виконуємо ліжко-дні на 105 − 110%. 20 − 30 дітей − інваліди, решта − це дитяча міська лікарня.

Скажімо, дитина часто і тривало хворіє. Щоб вона не стала інвалідом, нею треба займатися. З одного боку, йде реабілітація хронічних хворих, щоб не доводити їх до інвалідності. З іншого боку, якщо вже є інвалідність... Скажімо, третій поверх займається невропатологічними захворюваннями: дитячий церебральний параліч, неврози тощо. Перший поверх − це і бронхіальна астма, і виразкова хвороба, й ожиріння, у нас консультують ендокринолог, окуліст. Ми дуже тісно працюємо з усіма лікувальними установами.

На стіні кабінету Хорощака – дві вишиті картини.

− Це робота нашої вихованки, − перехоплює директор Центру мій погляд. – Ксюша її звати. Ідея взагалі яка в нас була? Створити центр не тільки соціальної реабілітації, а й трудової. Тобто, щоб дитина, досягнувши вісімнадцятиріччя, вже щось уміла: працювати на комп'ютері, на швейній машинці, ще щось. Щоб вона не просто навчилася доглядати за собою. Поки ж ми займаємося чистою соціальною реабілітацією.

− І що робити такій людині після вісімнадцяти років? Вона зможе знайти себе в житті?

− Це питання, перепрошую, не до мене. У нас немає поки таких дітей, яким ось-ось буде вісімнадцять чи вже було. Це питання до держави. В принципі, такими людьми потрібно постійно займатися. Але все потихеньку робиться в Кіровограді та області. Я з 2004 року в цій сфері працюю, можу констатувати, що у нас в області з цим не гірше, ніж в інших регіонах. А може, в чомусь і краще.

До нас їдуть і з інших областей. А два останні дзвінки от були − з Росії просяться люди...



…У кімнаті сенсорної терапії – тихо і затишно. Різнокольорові промінчики від спеціального проектора. Миготять зорі – імітація Великої й Малої Ведмедиць. М’які меблі. Іонізатор повітря на низенькому столику.

− Тут особливим чином організоване навколишнє середовище, що впливає на органи слуху, зору, нюху, тактильні відчуття, покращує і стимулює розвиток, − пояснює працівниця Центру Альона Полторак. – Усе для того, щоб дитина могла розслабитись.

У центрі кімнати − велика м'яка іграшка − черепаха. З боків її «панцира» − ґудзики, «блискавка», шнурки, липучки (за методикою Монтессорі): для розвитку в дітей навичок самообслуговування.

− Напевно, діткам подобається? – питаємо наостанок в Альони.

− Ще б пак, − посміхається вона. – Тут же – наче в казці.

На жаль, ця казка не може бути вічною. Ні для дітей-інвалідів, ні для їхніх батьків. Повсякдення значно суворіше, ніж м’які сполохи світла на білій стіні.

…− Знаєте, я ніколи не забуду один випадок, − розповідає заступник кіровоградського мера Лариса Андреєва у кімнаті колишнього дитсадка №44, де найближчим часом відкриється ще один центр реабілітації, але трохи іншого спрямування. – Десь із півроку тому, коли ми тільки-тільки говорили про цей центр, до мене на прийом прийшла бабуся такої дитини. Плакала і просила, що би там не було, але заклад треба відкрити, бо в неї онука – інвалід. І донька цієї бабусі, мама дитини, не один раз хотіла покінчити життя самогубством. Сім'я розпалася, дитина – інвалід…



У колишньому дитсадку міська влада планує створити щось на зразок …дитсадка.

− Офіційно це звучить як денне перебування, − каже Андреєва. − Тобто батьки зранку завели сюди дитину, пішли займатися своїми справами, а ввечері забрали. І дитині краще, тому що вона знаходиться під наглядом фахівців, серед своїх однолітків зі схожими проблемами, і батькам, бо вони можуть хоча б трошки психологічно себе розвантажити.

− Чому саме тут хочете відкривати?

− Ми розглядали кілька варіантів. Одне з приміщень – дитячий садочок номер три. Але там батьки виступили проти, тому вирішили робити на базі колишнього сорок четвертого дитсадка.

Тут є великі кімнати, і спальні будуть, і роздягальні, все, що необхідно. З першого січня тут розмістяться дві групи діток – від восьми до десяти дітей у кожній. За статистикою, в Кіровограді – 58 дітей, які потребують соціальної реабілітації. Реально їх більше – понад сотню. Просто батьки нікуди не звертаються, вони закрилися у своєму горі, й ці діти просто знаходяться вдома, у чотирьох стінах.

Коли Олександр Саінсус ішов на вибори, до нього зверталися мами таких дітей, і в його програмі було записане відкриття такого центру. Тепер обіцянки втілюються в життя. Наступного року з державного бюджету виділятимуться кошти на утримання центру – близько 600 тисяч. Директором, до речі, буде жінка, у якої дитина з такими проблемами. Дитина в неї була тяжка. Народилася з дуже складними формами захворювань – і фізичними, і психічними. Але мамі цій треба пам'ятник ставити: вона не розгубилася, не опустила руки, розпочала лікування з Центру ранньої соціальної реабілітації, а на сьогодні її донечка вже ходить до дитячого садочку.

У новому закладі, відкриття якого заплановане на кінець грудня нинішнього року, лікуватимуться діти з церебральним паралічем, аутизмом, із різними психічними відхиленнями, з ураженнями центральної нервової системи.

− Тут ми маємо навчити діток у першу чергу спілкуватися, соціально їх адаптувати, − продовжує Лариса Андреєва. − Тобто дитина повинна вміти і ґудзик застебнути, і шнурочок зав'язати, можливо, тут працюватимуть і реабілітологи, і педагоги, будуть певні соціальні програми. У планах – не лише соціальна реабілітація, а й педагогічна корекція.

Для влади такий проект – поки перший. Однак уже є порозуміння і з громадськими організаціями, і з різними міжнародними фондами, щоб допомогти центру. І завідуючі дитячими садочками, і директори шкіл готові поділитися ліжками, олівцями, постільною білизною, посудом – ну всім практично. Користуючись нагодою, хочу і через газету звернутися до всіх небайдужих із проханням допомогти. Хто чим може, нам дорога кожна копійка, кожна дрібничка…

Замість епілогу. З енциклопедії: «Дитячий церебральний параліч (ДЦП) є загальним терміном для групи захворювань, які проявляються в першу чергу порушеннями рухів, рівноваги та положення тіла. Причинами виникнення церебрального паралічу є порушення розвитку мозку або пошкодження однієї чи кількох його частин, які контролюють м’язовий тонус та моторну активність (рухи). Перші прояви ураження нервової системи можуть бути видимими зразу після народження, а ознаки формування ДЦП можуть виявлятися ще в грудному віці. Малюки з церебральними паралічами переважно відстають у своєму моторному розвитку і пізніше за всіх досягають таких його віх, як перевертання, сидіння, повзання та хода.

Багато осіб із ДЦП мають нормальний чи вищий, ніж середній, рівень інтелекту. Але їхня здатність проявити свої інтелектуальні здібності може бути обмеженою через складнощі в спілкуванні. Всі діти з церебральними паралічами, незалежно від рівня інтелектуального розвитку, здатні суттєво розвивати свої можливості при відповідному лікуванні, фізичній реабілітації та логопедичній корекції».

Практично те ж саме наука говорить і про інші хвороби. Навіть якщо захворювання не лікується, все одно лишаються шанси навчити дитину жити.

Фото Олени Карпенко, спеціально для Новин Кіровоградщини

Оригінал публікації

Немає коментарів:

Дописати коментар