1932-1933: страшні роки

Історія мешканки Кіровоградщини пані Антоніни стала основою сюжету короткометражного фільму про Голодомор 1932-33 років.

Стрічку знімає молодий дніпропетровський режисер Карен Карапетян. Фабула ‒ проста й побудована на життєвій ситуації, коли щаслива сім’я позбавляється опори: зникає батько, який поїхав шукати харчі, а мати з донькою завдяки глибокій вірі та силі духу виживають і чекають на його повернення додому.

Роль дівчинки Тоні зіграє дніпропетровчанка Дарина. Загалом у картині 14 героїв.

‒ Коли я почула цю історію, дуже зворушливу, ми вирішили саме її зняти, ‒ розповідає Новинам Кіровоградщини авторка сценарію «Червоного намиста» Тетяна Кондрашевська. ‒ Вона дійсно важлива, про неї хочеться розповісти. До того ж, у порівнянні з військовими історіями, простіше відобразити час 33-го року. Війна ‒ це треба задіяти дорогу техніку, набагато більше реквізиту.

Сюжет ми поки повністю не розкриваємо. Я можу розповісти лише про саму суть проекту. Соціальний проект «Червоне намисто» спрямований насамперед на відродження любові до своєї держави, народу за допомогою вивчення культури та історії. Хочемо також підняти таку важливу на сьогоднішній день тематику як зміна цінностей, повага, турбота про близьких. Ми не будемо показувати всі жахи і страхи того часу, це все є в документальній хроніці. Ми хочемо показати, що завдяки вірі, надії, турботі про своїх близьких люди в той страшний час виживали.

‒ Як сталося, що фільм базується на історії мешканки Кіровоградщини?

‒ Регіон насправді не настільки важливий. Героїня фільму ‒ мешканка України, сільської місцевості, якщо точніше. Жінка, яка нам розповіла цю історію, зараз, слава Богу, жива, ми з нею нещодавно спілкувалися.

‒ А що вас найбільше вразило в розказаній історії?

‒ Героїні на той момент було дев'ять років. Вона все пам'ятає. Дуже важливо те, що вона тоді відчувала, як ставилася до цієї важкої ситуації. Ті смерті, які дитина бачила своїми очима, та наскільки вона подорослішала за той невеликий період часу ‒ ось це, на мій погляд, найважливіше. Їй би грати в іграшки, але вона, на жаль, вже була дорослою.

‒ Де можна буде подивитися фільм?

‒ Зараз триває активна підготовка до зйомок. Самі зйомки призначені з п'ятниці по неділю (з 23 по 25 листопада. ‒ Ред.) Фільм буде готовий до наступного року. Ми будемо його презентувати, ймовірно, на фестивалі «Дівофільм» ‒ це дніпропетровський фестиваль короткометражних фільмів. А далі, дасть Бог, будемо показувати і в кінотеатрах України.

Проект ‒ довгостроковий. У нас є кілька завдань. По-перше, звичайно, професійно зняти картину, з використанням класичних методів операторського мистецтва. По-друге ‒ культурно-соціальне завдання: відродити традиції вивчення історії України, свого народу, історії своєї родини, поваги до старшого покоління. І, по-третє, ‒ створення повнометражного фільму, зараз якраз пишеться сценарій, і циклу телепрограм.


‒ Тобто проект абсолютно не комерційний?

‒ Не комерційний. Ми будемо дуже раді будь-якій допомозі. Бюджет складений, він ‒ трохи більше ста тисяч гривень. Кошти на початок зйомок спільними зусиллями зібрані. Втім, ми впевнені, що знайдуться небайдужі люди, і все у нас вийде.

Спогади очевидців Голодомору 1932-33 років (із сайту українського історика Юрія Мицика)

Леонід Леонтійович Байда (Петрівський район): «Моя мати працювала на залiзницi, ми жили бiля казарми у будинку зi шпал, присипаному землею (фактично у землянцi). У 1932-33 роках ми були ще малими, i мати завжди нас зачиняла у хатi, як кудись ішла. З сiл багато людей приходило на вокзал, їхати кудись у них грошей не було, вони мерли на станції…»

Ганна Сергіївна Єрмоленко (Воловенко) (Олександрійський район): «Наше село нараховувало не менш як 150 хат, однак церкви та школи не було. Найближча церква – у Косівці, а школа – у Протопопівці. Після голодомору 33-го року село припинило існування. У 1930 році почалася колективізвція. Було створено колгосп. Його головою обрали місцевого жителя Петра Івановича Грома. <…> Сільські активісти, зокрема Петро Гром, Іван Беловербенко, ходили по хатах і забирали все продовольство, яке знаходили. Їсти в селі на той час вже майже нічого не було, незважаючи на те, що рік був урожайним. Все забрали ще раніше, люди пухли з голоду. <…> Дуже багато людей померло. Мертвих тягали крючками, якими смикають солому. Було таке, що людину тягнуть ‒ а вона ще жива. Померлих сяк-так прикопували, а то й так лишали. Де поховали мою матір – невідомо».
Віра Федотівна Лемешко (Новогородківський район): «Врожай того року був непоганий, але його фактично весь відібрали в ході заготівель. Норми здачі були дуже великі і багато разів підвищувалися. Спочатку віддавали все, що мали. Здавали мовчки. Потім сільські комуністи ходили по хатах, робили обшуки. Коли знаходили зерно, то забирали, а коли зерна не було, то забирали картоплю, насіння та інші продукти, прирікаючи людей на смерть. <…> Були випадки людоїдства, наприклад житель села Пискач з’їв рідного сина, а його жінка померла від голоду. Від голоду рятувалися тим, що їли гнилі буряки, берізку, акацію, ріпу, «пальчики», котів, собак, дохлих коней».

Єфросинія Тихонівна Майдебура (Новомиргородський район): «Літом люди їли листя з дерев, «какиш», лободу, «калачики». У декількох лишилися корови, то ці ще якось жили. Люди ходили пухлі, насилу переступали. Дохли корови й телята. Їх вивозили на скотомогильник, люди розрізали на частини дохлі корови, коні, варили собі їсти. Але не всім вдалося вижити. Наприклад, Афанасій Циганенко (п’ятеро дітей), Василь Циганенко (жінка і восьмеро дітей), Мефодій Урсолов (вся сім’я), Степан Погорілий, Антон Божинський та ще багато інших. А одна жінка вбила свого 13-літнього сина качалкою по голові за те, що він з’їв один коржик із зерна свіріпи. Та й сама вона померла пізніше з голоду. Ховали всіх без ніяких трун, не було їх з чого робить. Вивозили підводами на цвинтар, скидали в ями та так і загортали землею. Ніяких хрестів, ні пам’ятників ніхто нікому не ставив».

Валентина Федорівна Лагодюк (Репетір) (Добровеличківський район): «Були випадки людоїдства. Так, на базарі продавали холодець, а в ньому знаходили кісточки з дитячих пальчиків. На краю нашої вулиці жив чоловік, який заманював до себе дітей і вбивав їх. Мені тоді було три роки, і я тільки дивом урятувалася. Йшла до баби Моті через кручу, а батьки були на роботі в колгоспі. Людоїд сидів у кручі в бур’яні і вже мав схопити мене, коли ззаду нагодилися дорослі й відвели до баби. Пізніше до того чоловіка приїхали міліціонери і забрали невідомо куди. У його погребі знайшли багато людських кісток. Жінка з дітьми тоді теж кудись подалася з села…»

Анастасія Володимирівна Левіна (Яловенко) (Бобринецький район): «Діти ввечері стали варити собі вечерю: на двох цеглинах у старій каструлі на трісочках, які ледве жевріли, варили баланду з сухого зерна, яке вдалося знайти по різних кутах. Саме в цей час зайшов до них, бо побачив світло, голова колгоспу, місцевий. Він перекинув їхню вечерю, затоптав невелике вогнище, почав кричати й сваритися. Щоб вони забиралися геть, бо вони тут зайві і роботи для них немає…»
Анатолій Спиридонович Тараненко (Кіровоградський район): «Їсти було абсолютно нічого. Під час колективізації всю скотину люди здали до колгоспу, а там через відсутність за нею догляду вона майже вся здохла. Люди їли собак, пацюків. Рятувалися тільки тим, що вимінювали у місті речі на харчі або жили у своїх міських родичів. Практично лише ці люди й вижили. Було багато випадків смерті від голоду, майже половина села втекла до міста, незважаючи на відсутність у них паспортів. Так само було і в сусідніх селах. <…> Моя сестра пішла на базар продавати подушку і пропала. Цілком можливо, що її вбили і з’їли. Подібні випадки були неодноразово».

Оригінал публікації

Немає коментарів

Крапка

Це – останній запис у блозі. Новий рік – нове життя. Надалі читайте мене тут: http://a-lysenko.tumblr.com  

На платформі Blogger.