Пошук

28.11.12

Один раз на рік

Колонка про цікаві властивості людської пам’яті.



19 листопада помер письменник Борис Стругацький. Для мільйонів людей, вихованих на книгах братів Стругацьких (Аркадій Натанович пішов у вічність ще 1991 року), скінчилася епоха. «Закрылись двери в мир Полудня», ‒ написав один із шанувальників таланту фантастів. Інтернет кілька днів рясно всипаний цитатами Стругацьких, про геніальних братів ‒ публіцистичні колонки й великі статті. Блогери масово виставляють фотографії письменників у своїх блогах. Але мине час – і будуть нові інформаційні приводи.

День інвалідів. Урочистості у святково прикрашеній залі. Виступи можновладців зі сцени. «Ми докладаємо максимум зусиль, щоб ви не почувалися обділеними». Букети, пісні й танці. Грошові подарунки і новенькі візочки. «Це все вам. Знайте, що ми завжди пам’ятаємо про вас». Усе, відбули. Галочка у відомості. Що там у нас далі? Кого вшановуємо?

День Перемоги. Ветерани з орденськими планками на грудях. Знову виступи. «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Каша і бойові сто грамів. На ранок у колишніх вояків – тяжке похмілля. Не від ста грамів, а від відчуття, що наступні дванадцять місяців ти нікому не потрібен.

День пам’яті жертв Голодомору. Свічки у вікнах. Хода до пам’ятника. Скорбота на обличчях, сум у очах, сльози на щоках. А наступного ранку – гумористична передача на центральному телеканалі. Життя прекрасне.

Автор цих рядків недавно з жахом зрозумів одну річ. Виявилося, що дев’яносто а то й більше відсотків моїх телефонних дзвінків ‒ лише у справах. Домовитися про зустріч, узнати новину, полаятися з кимось. Дуже рідко я набираю номер когось із рідних, щоб просто поцікавитися: «Як ти? Чи все у тебе добре?» Зазвичай дзвінки зводяться до банального: «У нас хліб удома є чи купити?»

Електронний лист від друга, якого не бачив сто років. «Як життя, що нового?» Пізніше відповім, зараз не до цього. Зараз треба дописати текст, потім зустрітися з колегою, потім обговорити тему наступного номера газети…

Можна продовжувати до безкінечності. Та чи варто? Така властивість людської пам’яті: згадувати про щось не дуже приємне не надто часто. Голова засмічена роботою – тому й про рідних згадки там теж з’являються рідко. І це не погано й не добре – так просто є. Логічно й закономірно. Але чомусь трохи сумно.

Звісно, не все так погано. Про інвалідів насправді згадують частіше, ніж раз на рік. Для ветеранів Великої Вітчизняної діє безстрокова акція «Зірка пам’яті». Я таки знайшов час відписатися другу. Але цього мало, мало, мало.

«…Г.А. не стал с ним спорить. «Десять задумавшихся ‒ это совсем не так мало, ‒ сказал он примирительно. ‒ Дай бог каждому из вас на протяжении всей жизни заставить задуматься десять человек» (Брати Стругацькі, «Отягощенные злом, или Сорок лет спустя»). Якщо після прочитання цієї колонки хоча б хтось узяв мобільний, набрав такий рідний, але трохи призабутий номер і сказав: «Я так давно тобі не телефонував. Пробач. Як ти?» ‒ час на неї витрачено не дарма.

Оригінал публікації

Немає коментарів:

Дописати коментар