Вижити у темряві

Вони не бачать сонячного світла і взнають близьких за голосами. Кожен день їхнього життя – боротьба за існування: з людською байдужістю, високими бордюрами і пішохідними переходами.

Вони – сліпі.

Про те, як нині живеться незрячим, − розмова з головою правління Кіровоградської обласної громадської організації Українського товариства сліпих Борисом Батєхіним.

− Чим займається ваша організація?

− Ми займаємося реабілітацією інвалідів за зором, трудовою та соціальною. Головне завдання − повернути інваліда в суспільство.

− Соціальна − зрозуміло. А трудова?

− Наше завдання − допомагати інвалідам, нашій молоді влаштуватися в житті. Ми ведемо їх від школи-інтернату до вузу. Тобто ми допомагаємо отримати освіту, якусь професію, а потім − роботу.

− Скільки в області таких людей?

− На жаль, набагато більше, ніж перебуває у нас на обліку. Молодь до нас слабо йде. А взагалі на обліку в області − 1200 інвалідів першої та другої груп. Сьогодні нам Статут дає право приймати і інвалідів за зором третьої групи. Але, скажу вам відверто, 1200 осіб − це приблизно п'ята частина від реальної кількості.

− Де інваліди можуть учитися після школи?

− У нас є домовленість з університетом «Україна». Ми тісно з ними співпрацюємо. Торік створили першу групу з семи інвалідів за зором. Але, коли діти здали незалежне тестування, прийшли до цього вузу, вже мали б ходити на заняття, виникло запитання: а хто ж оплачуватиме навчання? Справа в тому, що університет «Україна» − приватний. Ми звернулися до обласного фонду інвалідів. Але, на жаль, вони були змушені відмовити − через брак грошей. Сказали, що спробують це фінансування забезпечити в наступному році. Все залежатиме від того, чи виділять їм цю суму з державного бюджету.

Розумієте, в чому ще проблема... От приходить до мене інвалід і просить порадити навчальний заклад. Є в Генічеську медучилище для сліпих. Але ми хочемо налагодити стосунки з кіровоградським медичним коледжем. Навіщо людині, інваліду першої або другої групи, їхати в Генічеськ, якщо він міг би навчатися тут, при батьках? Тут же, на місці, набагато легше і простіше. Тому ми й ведемо переговори з медколеджем, щоб на наступний навчальний рік створити таку групу.

Які б переговори ми не вели, все впирається у фінанси. А фінанси, як відомо, сьогодні у нас співають романси. Всі озвучені вище питання вирішувані, й вони вирішуються, але дуже повільно.

Я щойно повернувся з міськради. Говорили про фінансову підтримку на 2013 рік. Ніхто нічого конкретно сказати не може.


− Як же ви виживаєте?

− Виживаємо ми... Знаєте, ви дуже правильно питання сформулювали: «виживаєте».

Взагалі нас фінансує державний бюджет. У нас є районні організації в області − голови, секретарі, прибиральниці. Загалом у нас тринадцять осіб, яким платять зарплату. Вірніше, так звану зарплату, тому що як такої її у нас немає. У кошторисі написано: «фінансова підтримка громадської організації». Але багато залежить від того, скільки порогів обіб'є наш керівник у Києві. Я вам назву такі цифри. У позаминулому році нам – всій організації в Україні − виділили 72 мільйони гривень. У минулому році − третю частину від них.

Ми − я і мої підлеглі − отримуємо від 400 до 600 гривень на місяць. Ми не одержуємо навіть мінімальних зарплат, відповідно не відраховуємо в Пенсійний фонд. Люди, які у нас працюють, не зароблять собі на пенсію.

Мені особисто трохи легше. Я отримую пенсію по інвалідності. Нехай це і не дуже солідна сума, але вона в мене є. Іншим − важче.

− А меценати допомагають? У нас не так уже й мало багатих людей.

− Допомагають. Але з кожним роком все менше і менше. Тут ще одна проблема є, вже моя особиста. Мені як колишньому керівнику підприємства − та й просто людина я така − дуже важко просити. Для цього потрібно морально себе подолати. В принципі, останнім часом у мене це виходить, хоч і з труднощами. Виходу іншого все одно немає. Зрештою, не для себе прошу, а для інвалідів: пишу листи керівникам підприємств, бізнесменам. Хтось відгукується, хтось ні, але це все не ті суми, які могли б глобально щось змінити.

Обласний бюджет трохи допомагає. Сергій Миколайович Ларін (глава облдержадміністрації. − Ред.) і Микола Михайлович Ковальчук (глава облради. − Ред.) Звертають увагу на наші проблеми. Незначні, знову ж суми, але краще небагато, ніж нічого.

Ось, можливо, міський бюджет наступного року чимось допоможе...


− Можете навести успішний приклад соціальної чи трудової адаптації?

− Є центр реабілітації інвалідів у Києві. Півтора місяці вони там живуть на державному забезпеченні. Їх там учать, як поводитися в побуті, переходити вулиці і так далі. Правда, туди ще треба відвезти і звідти забрати.

Ну а що стосується влаштування на роботу − тут усе складніше. Хто візьме на роботу сліпу людину? Мало хто. Підраховано, що для організації робочого місця для сліпого необхідно близько десяти тисяч доларів. Підтримка держави у цьому плані є, але вона незначна. Знову-таки, все впирається у фінанси.

Однак є вперті молоді люди − їх одиниці, дай, Боже, їм здоров'я, − які хочуть чогось досягти і досягають. От у нас є кілька таких хлопців, які закінчили юридичну академію в Одесі. Сьогодні один із них − правда, у нього друга група, − працює помічником прокурора.

Інший молодий чоловік, із Олександрії, − тотально сліпий, у нього тато теж повністю сліпий, а мама − з залишками зору − закінчує магістратуру в Одеської юридичної академії. До речі, тато цього хлопчика працює директором підприємства сліпих. Він керує і, хочу сказати, непогано керує. Сімдесят відсотків наших підприємств в Україні стоять, а олександрійське працює, на ньому перемотують силові магнітні котушки.

− Давайте поговоримо про так звану безбар'єрність. Чи дійсно інвалідам доступно все те, що і здоровим людям?

− Доступність − це коли людина з вадами зору може вільно дістатися кудись, скажімо, в поліклініку, адміністрацію або супермаркет. Але насправді сліпому в Кіровограді навіть складно вулицю перейти.

Сьогодні багато розмов про світлофори, що «говорять». Вони є практично в будь-якому місті. У Кіровограді їх − два. Причому один стоїть у потрібному місці, біля нашого підприємства, на перетині вулиць Кірова та Великої Пермської, але звучить не так, як хотілося б. Інший − більш сучасний, але в абсолютно непотрібному місці, на розі Чорновола і Шевченка. Там, де стоїть другий, інваліди за зором практично не ходять.

Наприклад, у Борисполі є світлофор, який «говорить»: «Дозволено перехід через вулицю Київський шлях. Заборонений перехід через вулицю Діброва». Ось це справді зручно, але в нас такого немає.

Ще про безбар'єрність. Вийдіть на Пашутінську чи Шевченка, прогуляйтеся тротуаром. Ми ж обласна організація, до нас їдуть люди з усієї області. Виходять із маршрутки і рухаються сюди, до нас. Немає жодного нормального тротуару − бордюри скрізь занадто високі.

Та що там тротуари, ви на площу Кірова подивіться. Я особисто, коли осліп, дуже хотів вийти з чотирьох стін. Перший похід був у центр, і чомусь хотілося пройтися саме площею Кірова. Вона вимощена «драбинкою», я там рази три або чотири впав. Мені так соромно було...

Зараз вже, звичайно, трошки адаптувався. А як бути тим, хто не адаптувався?

Ще одна проблема − відсутність собак-поводирів. До мене люди звертаються з проханнями допомогти придбати такого собаку. Але, по-перше, сама тварина коштує чималих грошей, а по-друге, собаку треба ще навчити. Кінологи у нас, звичайно, є, але цим практично не займаються.

І, напевно, найболючіша тема − проїзд у міському транспорті. Зупинки в маршрутках не оголошуються. Мені допомогли сісти в маршрутку, а де мені виходити? Багато випадків, коли люди їдуть до Критого ринку, а водій «протягує» трохи далі. Все. Сліпій людині вже не зорієнтуватися. Порядку на транспорті немає. Я впевнений, що потрібно зобов'язати водіїв маршруток зупинятися тільки на зупинках і оголошувати ці зупинки. Це ж не складно − викинути сигарету і сказати чітко: «Критий ринок». Але таке враження, що він бачить у пасажирі не людину, а дві гривні.

Втім, за останні роки все ж зроблено багато. Наприклад, у центрі вдалося знизити бордюри, викласти місця спуску з тротуарів жовтою плиткою. (Саме жовтий колір слабо зрячі люди сприймають особливо, краще, ніж інші кольори.) Кнопки виклику ті ж, пандуси, звукові «маячки» на автостанції…

Гасло сьогодні наше таке: «Не робіть для нас без нас». (Світлофор на Чорновола і Шевченка, про який я вже говорив, поставлений просто для галочки. Пандуси свого часу робили, де потрібно і непотрібно і під якими завгодно кутами.) Гасло це підхоплене владою, до нас обіцяють прислухатися.

…Вибачте за такий різкий перехід, але можна я вам розповім про одну хорошу людину?


− Будь ласка.

− Ми на День інвалідів запросили до себе в гості актора театру імені Кропивницького Павла Петровича Українцева. Він нам улаштував концерт хвилин на сорок. Я навіть не очікував такої реакції глядачів. Всі дякували за чудово проведений час. Тобто на цей момент людям не потрібні були ні гроші, ні ліки, вони просто отримали насолоду від концерту. Павло Петрович обіцяє і в майбутньому надавати такі послуги. У нього відмінний голос, він чудово співає романси та українські пісні. Я хочу через вашу газету висловити йому величезну подяку − за те, що він зробив нам такий подарунок, не взявши при цьому за свій виступ ні копійки. Він − Людина з великої літери...

…Закрийте очі на кілька хвилин. Посидьте тихенько. Уявіть, як страшно і нелегко жити в цілковитій темряві…

Оригінал публікації

1 коментар:

  1. Да, умеют слепые талантов ценить. Я это замечал и раньше, по нашим, александрийским

    ВідповістиВидалити

Крапка

Це – останній запис у блозі. Новий рік – нове життя. Надалі читайте мене тут: http://a-lysenko.tumblr.com  

На платформі Blogger.