Пошук

06.12.12

Служба в армії: потрібна чи ні?

Із нагоди Дня Збройних Сил України, що відзначається 6 грудня, Новини Кіровоградщини вирішили розібратися, навіщо юнакам іти на строкову службу.

З одного боку, багато хто не вважає армію школою життя, як раніше, за часів СРСР. З іншого – є люди, які навіть усупереч волі батьків ідуть здаватися у військкомат. Соціальне забезпечення військовослужбовців день у день поліпшується, але назвати його ідеальним складно. Дідівщини практично немає, однак від окремих конфліктних ситуацій ніхто, зрозуміло, не застрахований.

Висновки робити вам. А ми просто поспілкувалися з кількома людьми, що мають безпосереднє відношення до військової служби та провели опитування.

Але про все – за порядком.

Обласний військкомат

− Для початку хочу привітати всіх наших військових пенсіонерів, які віддали Збройним Силам не один десяток років, які сумлінно виконували свої різноманітні обов’язки, ‒ говорить заступник обласного військового комісара полковник Ярослав Кучер. ‒ До речі, багато нинішніх пенсіонерів виконували ці обов’язки ще на теренах тодішнього Радянського Союзу – а це доволі велика територія, різні кліматичні умови, ситуації, навантаження.

Тому вітаю всіх, хто служив у Збройних Силах – чи то за часів СРСР, чи то вже у незалежній Україні, а також тих, хто служить зараз.

Ну і не можна не привітати тих людей, які лише готуються до військової служби, призовників.


‒ І скільки в області призовників?

‒ Восени ми призвали на строкову військову службу близько восьми сотень юнаків. І хочу окремо наголосити, що бажання служити у призовників є, і немаленьке. Чомусь гуляють такі стереотипи, що існують певне небажання, несприйняття армії. Але це не так. Люди хочуть служити, вони намагаються потрапити до війська, і є з кого вибирати.

‒ І зовсім немає випадків ухиляння?

− Ухиляння від проходження строкової військової служби – це кримінальний злочин. Справ із цього приводу на сьогодні немає. Тому говорити про пряме ухиляння не можна.

Є інші випадки. Наприклад, людина вчиться, а їй приходить повістка. Вся провина людини лише в тому, що вона не подала належним чином оформлені документи для отримання відстрочки – через брак часу, незнання законів тощо. Але, з погляду військкомату, це – порушення законодавства.

Саме тому кожен випадок розглядається в індивідуальному порядку.

Призовники розуміють, що без служби в армії немає фактично набору до жодної силової структури. Крім того, спілкуючись із тими, хто вже відслужив, вони отримують інформацію про те, як змінюється світогляд людини після армії, ставлення до життя, оточуючих, до самої себе, батьків.


− Хіба може світогляд кардинально змінитися лише протягом року? Щось слабо віриться.

− Ви не уявляєте собі просто. Може. Я спілкувався з юнаками, які служать у частинах кіровоградського гарнізону, − світогляд змінюється протягом трьох місяців. Настільки події компактно укладені в часі, настільки життя в казармі відрізняється від цивільного, що такого короткого проміжку часу цілком достатньо. Три місяці – і людина вже починає переосмислювати своє ставлення до життя.

Я вам ще одну перевагу служби наведу. Армія – це безкоштовна можливість подивитися світ. Скажімо, дуже багато наших призовників уперше в житті бачать такі регіони України, як Львівщина чи Крим. У декого за все життя немає такої можливості – побачити якісь далекі куточки нашої країни.

Спогади про службу в армії – на все життя. Через десятки років люди згадуватимуть своїх товаришів по службі, наряди, бойові завдання. Я в армії вже чверть століття, а курсантські роки −  ніби вчора було це все.


− А випадки дезертирства трапляються?

− Я не бачу причин, куди і, головне, чому бігти. Тому їх і немає.

− Який сьогодні рівень призовників? Я маю на увазі й фізичний, і розумовий.

− Змінюється життя, змінюються вимоги до призовників. Не можна сказати, що призовники стали якісь менш здорові фізично, просто наші вимоги зросли. Звісно, не можна зовсім забувати і про такі чинники, як екологія, харчування, спосіб життя тощо.

А от інший аспект – розвинених у розумовому плані людей стало більше. Вони мають комунікаційні можливості у вигляді Інтернету, читають пресу, слідкують за новинами.

Тобто при призові враховуються комплексно кілька чинників: і фізичні, й розумові, й психологічні. Людей, які не відповідають їм – а повністю відповідати просто необхідно, адже армія модернізується, з’являються нові види озброєння тощо, − ми залишаємо в резерві.


− Дідівщина сьогодні в армії є?

− Сказати однозначно, що її немає, звісно, не можна. Однак, по-перше, зменшився термін служби – до одного року. Якщо раніше між солдатами різних призовів розрив був і більше року, то нині – менше, ніж півроку. Вони всі фактично однолітки. По-друге, значно зросла роль командира, який постійно знаходиться з солдатами і намагається керувати всіма цими процесами. Тому говорити про дідівщину в тому вигляді, в якому ми звикли її сприймати, не доводиться.

Ну от, наприклад, прийшов старший за званням перевіряти стан несення служби на певному об’єкті. Помітив солдата, який курить. Зробив йому зауваження. Солдат у грубій формі відповів. Відповідно відреагував і старший за званням. Це дідівщина? Думаю, це просто окремий локальний конфлікт, адже це не відбувається системно.


− Але ж поділ на «духів», «черепів» і «дідів», що історично склався, напевно, нікуди не подівся?

− Цього поділу вже практично не існує. Часу на ці дурощі просто не вистачає. Так що скоріше не «історично склалося», а вже стало історією.

− Як нині з харчуванням?

− Все гаразд. У нас змінилися підходи до цього питання. Якщо раніше були підсобні господарства, цілі підрозділи, які займалися харчуванням, то зараз продукти поставляють приватні фірми, які виграли тендер. І ці фірми дорожать своєю репутацією та виграними тендерами, тому й не дозволяють собі поставляти щось неякісне.

− Які види військ найпопулярніші серед призовників?

− Сказати однозначно складно. Багато призовників хочуть потрапити до військ спецпризначення – бажають бути накачаними, здоровими. Також – до внутрішніх військ, адже потім можна знайти собі роботу в правоохоронних органах. І до військово-морських сил.

Решта видів військ не так на слуху, хоча, відслуживши, скажімо, в танкових військах, люди не шкодують.


‒ Багато охочих служити за контрактом?

‒ Служба за контрактом останнім часом дуже актуальна. Держава повернулася обличчям до військовослужбовців. Грошове забезпечення контрактників суттєво зросло. Скажімо, рядовий окремого полку спеціального призначення, що дислокується в Кіровограді, отримує з першого листопада від трьох із половиною до чотирьох із половиною тисяч гривень на місяць.

− Однією з найактуальніших проблем для військовослужбовців було забезпечення житлом. Як зараз із цим? Є надія, що ситуація зміниться?

− Вона вже змінюється.

Постійним житлом, згідно з законодавством, можуть бути забезпечені лише військовослужбовці, які відслужили не менше двадцяти календарних років. Але кожна військова частина має фонд службового житла. І командир частини може забезпечити людину таким житлом – при умові, що при зміні місця служби чи виїзді за межі гарнізону вона добровільно це житло звільняє.

Що стосується кіровоградського гарнізону, то в нас будується нове житло. На вулиці Попова чотирнадцятиповерховий будинок – там уже один під’їзд здано в експлуатацію, ще один зараз здається.

Крім того, щоб зменшити кількість військовослужбовців, які стоять у чергах на житло, уряд прийняв рішення про виплату компенсацій. Припустимо, служив хтось, десь жив – чи то у купленому за свої кошти помешканні, чи у спадок будинок дістався. Інакше кажучи, нового житла не потребує. Тоді він може написати заяву до житлової комісії й, відповідно до затверджених розцінок, отримати грошову компенсацію.

− Тобто останнім часом із боку держави є реальні кроки з поліпшення соціально-побутових умов військовослужбовців?

− Так. І грошове забезпечення, і питання житла, харчування, пенсій. Сказати, що держава вирішує абсолютно всі проблеми, не можна. Однак комплексний підхід до них і певні реальні кроки відчуваються.

− Ви особисто коли святкуєте – 6 грудня чи 23 лютого?

− Чесно кажучи, і 6 грудня, і 23 лютого. А ще я – фаховий артилерист, тому 19 листопада також відзначаю, хоча в нашому календарі такого свята й немає.

Голос народу

У групі «Типовий Кіровоград» у соціальній мережі «В Контакте» кілька днів тривало опитування, в якому взяли участь (на момент підготовки цього матеріалу до друку) 632 користувачі. На запитання «Військова служба потрібна чоловіку?» ствердно відповіли 60,4% опитаних (382 користувачі). Важливість армії для чоловіків категорично заперечили 28,3% (179 користувачів), а 11,2% (71 користувача) це просто не цікавить.

Коментарі до опитування, звісно, різнилися, як і його результати. Наводимо найцікавіші думки.

Юра Козаченко: «Не обов'язково йти в армію, щоб стати чоловіком, іноді життєві фактори набагато жорсткіші, ніж дисципліна в армії. Все залежить від самої людини. Ну а хто вважає інакше ‒ автомат їм у руки».

Дмитро Бабій: «Армія потрібна, але не в такому вигляді, як вона у нас зараз є».

Сергій Нечепоренко: «Я відслужив і вважаю, що більше набув, ніж втратив, за той рік, що віддав збройним силам».

Богдан Толкач: «Я просто кажу, що служба в армії обов'язкова. Вона поганого нічого не принесе».

Всупереч батькам

Кіровоградець Ігор пішов служити у 23 роки – притому, що батьки були проти. Про те, навіщо він це зробив, що набув і втратив, Новинам Кіровоградщини розповіла його мама.

‒ У нього були всі можливості не піти в армію, ‒ говорить вона. ‒ Які саме? Заочне навчання в університеті плюс «папа решаєт вапроси». Але син сказав, що йому нудно, що хоче випробувати себе службою в армії. Якщо сподобається, то, можливо, пов’яже майбутню кар’єру з армією або якимись силовими структурами. Наперед скажу, що наприкінці служби зізнався, що не відчуває себе людиною, яка могла б все життя служити в армії. По-перше, недостатньо фізичних даних: є викривлення хребта, і великі фізичні навантаження типу марш-кидків даються занадто важко. По-друге, він не та людина, що може бездумно підкорятися наказам. По-третє, зрозумів, що недостатньо вмотивований, щоб дертися нагору службовою драбиною.

‒ Вам було страшно чи ні погоджуватися з рішенням сина служити? Чому?

‒ Мені було страшно, бо я знаю, що армія в Україні зараз фактично не фінансується, що офіцери отримують мізерну зарплатню, що там погано годують. Про всякі страхіття на зразок дідівщини я не хвилювалася, бо не той у мене хлопець, що дасть зробити з себе «потерпілого». Не було питання, погоджуватися з вибором сина чи ні: вибір людини – то святе, не обговорюється. Я могла тільки скиглити: «Синочка, мені так страшно!» У день, коли пішов проходити комісію, гадала, що ввечері побачимось, розкаже, що там та як. Але зателефонував десь опівдні. Сказав, що вже не прийде, що телефон зараз заберуть і віддадуть перед присягою, що побачимося на присязі. От тут я вже й розревілася. На другий день теж було важко на серці. Сумувала десь тиждень.

‒ Як служба допомогла йому в житті?

‒ Так само, як кожне важке довгострокове випробування допомагає нам стати більш мудрими, терпимими,  відповідальними. У мене таке враження, що весь той хаос роздроблених знань та вмінь, що був у моєму хлопчикові, в армії склався у струнку завершену систему.  Він став зовсім незалежним у побуті, у ставленні до грошей та власного майна, незалежний від свого емоційного стану. Бачу зовсім зріле виважене ставлення до власного здоров’я, до будь-якої конкретної практичної роботи.

‒ Служба сина – інакше кажучи, його перебування далеко від дому ‒ мала якийсь вплив на Вас як на маму? Ви щось переосмислили, змінили ставлення до чогось?

‒ Ну, по-перше, не так уже й далеко від дому. Далеко було у Вінниці, коли син на місяць був госпіталізований із операцією фронтальної зони голови. Переохолодження, застуда, запалення. Зідзвонювалися. Операція та одужання пройшли добре. Маленький шрам залишився над бровою.

Напевно, служба сина мала на мене величезний вплив. Найяскравіше переживання – то мої сни. Одного разу мені наснився жах. Наче війна, стріляє артилерія. Снаряд упав десь у районі хати моїх батьків. І я маю добігти туди. Переді мною – лани, я маю бігти вздовж берега річки. І на руках у мене мій син, ще малесенький. І я біжу, але під ногами піднімається вода. Все вище та вище. Нарешті навкруги сама вода, тільки верхівки тополь стирчать. Я пливу, син на спині. І я розумію, що дома вже немає, що нам ніколи не повернутися… І тут я собі кажу: «Ну, це вже занадто! Прокидайся-но!» Потім дізналася, що саме в ту ніч, коли це наснилося, був марш-кидок. Моя дитина понатирала п’яти так сильно, що чоботи були мокрі від крові. У медпункті лікар зробив перев’язку, і через декілька днів усе зажило. Мій хлопчик сказав, що це випробування показало йому межу його міці, що він вперше відчув, наскільки тіло насправді є вразливим.


‒ Ви, напевно, добре пам’ятаєте повернення сина додому. Розкажіть, як це було.

‒ Прийшов із величезним букетом осінніх жовтих хризантем. Обійнялися на порозі, сфотографувалися. І побіг до друзів, із якими служив, прощатися. Звісно, на вечірку. Потім на другий день прийшов ‒ обідали разом, розмовляли...

…Через кілька років рішення, служити чи ні, кожен прийматиме самостійно – держава рухається до повного переходу на контрактну армію. Ну а поки майбутнім призовникам варто пам’ятати: рік без батьківської опіки – це не так уже й багато.

P.S. Колектив Новин Кіровоградщини вітає всіх, так чи інакше причетних до військової служби, з Днем Збройних Сил України! Бажаємо незламного духу, здоров’я, щастя і миру!

Оригінал публікації

Немає коментарів:

Дописати коментар