Кіровоградський менталітет

Пам’ятаю, як тільки Мурований і Богданович приїхали з Києва сюди налагоджувати інформаційне мовлення на КОДТРК, їх спитали:

‒ А не боїтеся зіткнутися з так званим кіровоградським менталітетом?

На що вони впевнено відповіли:

‒ Це все туфта, ніякого кіровоградського менталітету не існує.

І я чомусь тоді був абсолютно згоден із цим.

Тепер я думаю інакше.

Працюючи в Києві (2007 – 2008 роки), помітив: запізнитися на зустріч (у більшості випадків) ‒ неприпустимо, прийти на прес-конференцію після її початку – є всі шанси не потрапити на неї, затягти зі здачею матеріалу – можна й роботи позбутися. Тоді, приїжджаючи час від часу на батьківщину, в Малу Виску, дивувався: що ж так люди живуть, нікуди не поспішають, усе якось розмірено і стабільно. Стабілізець просто.

Потім я повернувся до Кіровограда. Спочатку теж було трохи дивно – повільніше тут життя тече, ніж у столиці, але звик, утягнувся. І станом на сьогодні, на жаль, цілком відповідаю критеріям пересічного кіровоградця: можна трохи спізнитися, замість роботи – випити пива, здати текст не сьогодні, а завтра, вдома працювати не хочеться – ну і фіг із ним, телевізор чи книга поруч.

Кіровоградський менталітет існує. Не треба особливо спішити. Все само собою вийде. Можна спізнюватись. Можна, – не дуже зловживаючи, ‒ підводити партнерів. Прагнути до чогось справді більшого чи вищого, саморозвиватись ‒ а навіщо, і так усе влаштовує. Інертність – аж поки хтось не дасть із усього розмаху попід зад.

Треба ламати це все. По живому.

4 коментарі:

  1. Треба. І починати, як би банально це не прозвучало, з себе.

    ВідповістиВидалити
  2. Здається це не тільки Кіровоградський менталітет. Дорогий туфель

    ВідповістиВидалити

Крапка

Це – останній запис у блозі. Новий рік – нове життя. Надалі читайте мене тут: http://a-lysenko.tumblr.com  

На платформі Blogger.