«Прекрасное далеко…» (розширена версія, для газети)

Час летить так швидко…

1994 рік. Осінь. У невеликій вітальні в нашому будинку – аншлаг: показують чергову серію «Донни Бейжі». На дивані – вся сім’я, плюс моя хрещена зі своєю донькою примостилися на кріслах – у них тоді якраз поламався кольоровий телевізор, а найближчий був у нас.

1995-й. Вітчим змайстрував дециметрову антену. «По ящику» – цілих чотири канали: ОРТ, УТ-1, 1+1 (правда, сигнал поганенької якості) і якийсь італійський, без перекладу.

1999-й, я служу в армії (ППО під Дніпропетровськом). Майор ‒ прізвище, на жаль, забув ‒ приносить у командний пункт мобільний телефон. Офіцери й солдати зачудовано роздивляються апарат, крутять його у руках, ледь на зуба не пробують. Навіть для такого великого міста тоді це була дивина.

2001 рік, моє робоче місце – у невеликому кабінеті райгазети «Маловисківські вісті». Ми пишемо статті від руки, на всю редакцію – один комп’ютер, на якому верстають. Теоретично навіть є електронна пошта, однак на практиці нею майже не користуються.

2002-й. Мій товариш, який живе у Києві, щоразу, приїжджаючи до рідного райцентру, розповідає:

‒ Я знаєш як визначаю, що вже близько до батьківщини? Навіть у вікно не виглядаю: в мене FM-радіо починає тріщати й шипіти, сигнал пропадає.

2005 року я працюю координатором Інтернет-видання «ХайВей» ‒ віддалено, з Малої Виски.

Приходить якось мама.

‒ От, влаштувався б ти на роботу, ‒ заводить стару пісню про головне.

‒ Так а я чим займаюся? ‒ запитую. ‒ От просто зараз я – на роботі.

‒ Та що це за робота, через комп’ютер?!

А мені якраз в аську пише мій шеф, розносить за щось, не пам’ятаю вже, за що.

‒ От бач, мамо, ‒ кажу, ‒ з керівником своїм спілкуюся. Він мені тут розповідає, що і як треба зробити. Майже як тобі на педрадах (вона в мене – вчителька).

Важко було моїй мамі зрозуміти, як це можна ‒ говорити з кимось (а тим паче – працювати) «через комп’ютер».

А кілька днів тому піднімається до мене ‒ я облаштував собі вдома на другому поверсі робоче місце ‒ дружина.

‒ Бери нетбук і спускайся, ‒ посміхається, ‒ твоя мама через пару хвилин по скайпу нам подзвонить, хоче на внучку подивитись.

Час стрімко кудись летить. Стільки змін за останні років двадцять – скільки не було за кілька століть, мабуть. От і мама моя телефонує по скайпу, активно постить фото й відео в «Однокласниках», зареєструвалася «В Контакте». Мобільні давно стали невід’ємним атрибутом (зараз, напевно, важче відшукати стаціонарний телефон), а в нашому телевізорі – сімдесят каналів (дивитися з них можу два – три, але ж сам факт).

А пейджери? Ще, здається, зовсім недавно ходити з ними було круто й престижно. Тепер це вже історія.

Флеш-накопичувачі, електронні книги (районна бібліотека в кишені!), Інтернет, у якому можна знайти практично все… Що далі?

…‒ Тату, може, не полетимо завтра на Марс? ‒ скаже мені у 2030-му донька. ‒ Ну що я там не бачила?! Вже мільйон разів були…
А я з полегшенням зітхну: квитки на Червону планету – не з дешевих. Краще влаштуємо пікнік на Місяці, у мене туди знижка.

Оригінал публікації Написано на основі цієї заготовки

Немає коментарів

Крапка

Це – останній запис у блозі. Новий рік – нове життя. Надалі читайте мене тут: http://a-lysenko.tumblr.com  

На платформі Blogger.