Пошук

16.05.13

«Що ж ви мене плутаєте…»

Передісторія така. Треба відправити факс в одну державну установу (спеціально не пишу, в яку саме). Відправляємо ‒ у них апарат стоїть на автоматі, не зовсім зрозуміло, чи дійшло наше послання. Тому телефоную на інший номер – до приймальні.

Розмова вийшла просто неймовірною.

‒ Доброго дня. Мене звати Андрієм, я – редактор обласної газети «Новини Кіровоградщини». П’ять хвилин тому ми відправляли вам факс і хотіли б узнати, чи він дійшов.

‒ Куди відправляли?

‒ На номер такий-то.

‒ А про що?

‒ Ну, ми просимо вашого директора надати документи…

‒ Які документи?

‒ (Називаю, які).

‒ А навіщо?

‒ Ви можете просто сказати, чи пройшов факс?

‒ Який факс?

‒ Ну ми п’ять хвилин тому відправляли.

‒ Куди?

‒ На номер такий-то.

‒ Так це ж номер директора!

‒ Правильно. А я просто хочу дізнатися, чи пройшов факс.

‒ Так директора немає.

‒ А, факс у нього в кабінеті…

‒ Та ні, тут ось стоїть, у приймальній.

‒ Гляньте, будь ласка, чи пройшов наш факс.

‒ Я з понеділка тут сиджу, з відпуски лише вийшла. То не було ніякого факсу…

‒ П’ять хвилин тому наче відправили…

‒ А, п’ять хвилин тому! Що ж ви зразу не сказали? Зараз у комп’ютерщиків спитаю.

‒ Ми не електронного листа відправляли, а факс.

‒ Факс?

‒ Факс.

‒ Що ви мене плутаєте?! Сказали б відразу, що факс. Зараз подивлюся…

Завіса. Бурхливі оплески. Глядачі й слухачі в екстазі…

Немає коментарів:

Дописати коментар