Вагон-базар

У приміському потязі сполученням «станція імені Тараса Шевченка – Помічна» нічого не продають і не купують лише машиністи й окремі пасажири, яких можна перерахувати на пальцях однієї руки. Хоча щодо машиністів – лише припущення, адже кореспондент «УЦ» їхав із Малої Виски до Помічної у вагоні, а не в кабіні.

…– Почому борошно в них? – питає літня жінка у своєї подруги, показуючи рукою кудись у напрямку міста.

– Не знаю. Але, кажуть, подешевшало, – відповідає та.

– Е-ех, уже не встигну, мабуть, п’ятнадцять хвилин лишилося, – бідкається перша і поглядає на годинника. – Ну нічого, мені б часничок і цибульку розпродати, якась копійка буде. А борошном завтра займуся вже.

Жінки чекають на дизельний приміський потяг «станція імені Тараса Шевченка – станція Помічна» (у народі – просто дизель), що прибуває у Малу Виску о 10:30 уже кількадесят років щодня, крім вівторка. Місцеві мешканці іноді навіть звіряють за ним час. А ще – здебільшого пенсіонери – їдуть до Помічної й назад, продаючи й купуючи різний крам: від вирощеного у власному господарстві до цигарок і шкарпеток.

– У мене не буде здачі, – говорить касирка чоловіку, який протягнув їй двадцятку. – До Помічної – шість тридцять, а дріб’язок я вже пороздавала.

– Ну, давай я тобі ввечері занесу, – пропонує пасажир.

– Давай. А в тебе що, до речі, сьогодні?

– Помідори.


Дизелем їздять практично одні й ті ж люди, відтак усі одне одного знають. А працівниця станції не боїться, що її обдурять, адже наступного дня цей чоловік знову буде тут зі здоровенною клітчатою сумкою, вщерть наповненою помідорами чи ще якоюсь городиною.

Кореспондент «УЦ» тим часом шукає туалет. Розпізнати вбиральню у сірій бетонній будівлі здалеку непросто – вказівника на станції немає, а саме приміщення більше нагадує трансформаторну будку. Ширина кабінок усередині дозволяє протиснутись у них лише боком. Хтось більший за розмірами сюди взагалі навряд чи пробрався б.



Кафе на вокзалі відсутнє. Тому, поки не приїхав дизель, доводиться просто курити і роздивлятися навсібіч. Нарешті, з динаміків лунає: «Шановні пасажири! Потяг сполученням «станція імені Тараса Шевченка – станція Помічна» прибуває на другу колію. Будьте обережними!»



Шановні пасажири хапають свої торби і шикуються вздовж рейок. Стоянка – лише одна хвилина, треба встигнути заскочити у вагон. Стрибаю туди і я. Двері з шипінням закриваються, потяг рушає.

У вагоні, хоч він і старенький, охайно. Сама ж обстановка не змінювалася, напевно, з часів виїзду його з заводу: дерев’яні сидіння, вгорі – полиці для речей. Правда, туди ніхто нічого не кладе, адже торгувати зручніше просто з підлоги чи лавки.

– Почому яйця? – кричить у мене над вухом бабця у картатій хустині.

– По дев’ять за десяток.

– Дорогувато щось, –
долучається до торгів провідниця.

– Так це ж домашні! – рекламує свій товар продавчиня. – Ви подивіться на них: одне в одне, хоч на виставку десь!

– Ну добре, –
погоджується залізничниця. – Давайте два десятки.



Вагон-базар продовжує жити звичним для себе життям. Порахувати кількість пасажирів у ньому неможливо: хтось приходить, хтось іде. Участі в торгових операціях не беруть лише двоє людей – я і чоловік, що примудрився в суцільному гамі заснути, обпершись головою об вікно.

– А сало почому? – доноситься зліва.

– По тридцять.

Бабуся, що запитувала ціну, розчаровано відвертається. Й одразу ж перемикає увагу на свою сусідку по сидінню:

– Цукор у вас на продаж чи собі взяли?

Інколи те, що відбувається довкола, нагадує навіть не базар, а біржу. Пасажири починають бути схожими на брокерів.

– Тут кури по тридцять п’ять, брати? – кричить у мобільний пасажирка. – Скільки? Добре! – Піднімає догори руку й оголошує на весь вагон: – Три беру!

– Для мене це, по-перше, спосіб заробітку, – розповідає мені Галина з Капітанівки Новомиргородського району. Її сумка вже майже порожня, тож жінка має час на розмови з випадковим попутником. – Я майже щодня їжджу. Щось продам, щось куплю. Наприклад, ми корови не тримаємо, то я тут і молочка можу прикупити, й сметанки. А по-друге, я вже настільки звикла… Тут усі свої, і новини можна взнати, й попліткувати трохи, коли розпродалась.

Після Злинки торгівля ще жвавішає, вагоном починають носити цигарки і шкарпетки. Напроти мене всідається миловидна блондинка й одразу ж виставляє на лавку банки з вершками і пляшки з молоком. На неї яструбами налітають кілька покупців – схоже, вже не раз переконувалися у якості продуктів.

– Одна баночка лишилася, – резюмує жіночка хвилин через десять після початку розпродажу. – Але я її не можу продати, це на замовлення в Адабаш везу.

Натовп біля нас розсіюється. А в проході з’являється бабця з блоками цигарок. Просто мрія податківця – жодної акцизної марки. На щастя – і не лише для цієї бабці, – представників фіскальних органів у вагоні немає.

Хвилин за десять до Помічної пасажири збирають клунки й шикуються у тамбурах. Хто першим вийде – займе краще місце на пероні, адже там – останній етап торгівлі.

Виходжу і я. Перон уже устелений пакетами й газетами, на яких продукти – на будь-який смак. Миттю утворюється стихійний ринок, на якому – як перекупники, так і звичайні перехожі. Базар існує хвилин двадцять, аж поки чергова по вокзалу не оголошує відправку дизеля у зворотному напрямку. Мої попутники вантажаться назад у ті ж вагони, на свої місця. І лише тоді звідкілясь з’являються двоє міліціонерів, які неквапом проходять повз потяг. Торгівля з землі? Нічого не бачили, нікого не знаємо...

…Дизель (тепер уже «станція Помічна – станція імені Тараса Шевченка») вирушає назад. Пасажири можуть поговорити між собою, перепочити, адже продавати вже практично нічого. А наступного дня все повториться знову.

Публікація на сайті «УЦ» (рос.)

Немає коментарів

Крапка

Це – останній запис у блозі. Новий рік – нове життя. Надалі читайте мене тут: http://a-lysenko.tumblr.com  

На платформі Blogger.