Пошук

03.10.13

Коли нікому пожалітися…

Мешканці кіровоградського будинку пристарілих (офіційна назва – геріатричне відділення Кіровоградського психоневрологічного інтернату) – люди, здебільшого, самотні. Можливо, саме тому й виникають іноді не надто приємні колізії, мова про які піде далі.

…Кіровоградка Марія Петрівна (імена тих, кому випала доля доживати свого віку в стінах будинку пристарілих, змінені через етичні причини. – Авт.) виростила і, здавалося, поставила на ноги сина. Але у того почалися проблеми на роботі, потім розлучився з дружиною. Забуття почав шукати в оковитій. Відбирав у старенької гроші, пив день і ніч, бив її, обзивав останніми словами. Бабуся мовчки терпіла, однак терпець урвався сусідам. Вони викликали соціальних працівників, і ті поселили Марію Петрівну в будинок пристарілих. Син спочатку заперечував – адже де тепер брати на горілку, – а згодом заспокоївся і, схоже, навіть забув, що в нього колись була матір.

Іншій жительці Кіровограда – Тетяні Олександрівні – також не пощастило з дітьми. Донька «згоріла» від численних п’янок, а син, повернувшись удруге з в’язниці, просто виставив свою неньку на вулицю. Так і жила б вона у сарайчику з дірявими стінами і без даху, якби колишній ув’язнений не «зжалився». Але віддав маму не до геріатричного відділення, а до психоневрологічного – знайшли в неї якісь розлади психіки. Сусіди, правда, кажуть, що туди слід було би покласти його самого – дуже неврівноважений, ледь на людей із ножем не кидається…

Таких історій, на жаль, – море. Абсолютно самотні батьки при живих дітях – це просто страшно. Але що поробиш: відправити своїх тата чи маму до будинку пристарілих – не злочин.

– За останні два роки зробили фонтан, фасад робимо, – говорить директор психоневрологічного інтернату Олександр Коваленко. – Є телевізори, в кожному відділенні – бойлери з гарячою водою. Пластикові вікна он на другому поверсі, хочу, щоб усюди були. Намагаємося створити нашим підопічним якнайкращі умови.

В інтернаті нині перебувають 270 чоловік. 160 із них – у психоневрологічному відділенні, 110 – у геріатричному. Заклад має своє невелике господарство, у якому тримають свиней. Нинішнього року також закупили овець. Є пасовище.

За словами директора, підопічним інтернату намагаються створити і пристойні культурні умови. Час від часу вони бувають у кіно, театрі, цирку.

– Коли отримують пенсію – ми їх возимо у магазин чи на ринок, щоб купили собі, що хочуть, – продовжує Коваленко. – Хто не може сам поїхати – тому купуємо, що замовляє.

За законом, 75 відсотків пенсії мешканців інтернату йдуть на потреби закладу. 25 відсотків повинні видаватися кожному «на руки». Однак співрозмовниця «УЦ», яку ми дозволимо собі лишити неназваною (але вже не через етичні причини, а цілком прагматичні – щоб, говорячи мовою лікарів, не зашкодити), розповідає, що мешканці інтернату своїх грошей і не бачать.

– У мене там лежить знайомий, – каже жінка. – Якось поїхала його провідати – а він і говорить, що, мовляв, пенсію мені в руки ніхто не дає. Я пішла розбиратися, буквально через день щось там йому видали. Але неповну суму.

Така ж сама ситуація, стверджує вона, і з іншою мешканкою інтернату:

– Це моя колишня свекруха. Вона лежить у психоневрології. Я спробувала розібратися, а мені заявили: «Коли вас щось не влаштовує – забирайте її до себе». Я би всіх їх забрала, але ж куди…

Директор інтернату це категорично заперечує.

– У нас пенсія видається банком, – пояснює він «УЦ». – Приїжджає його працівник, кожен наш підопічний розписується у відомості. Гроші йдуть на картку. Буває, що місяців два – затримка, наприклад, тоді, коли людину переводять до нас із іншого інтернату чи просто привозять нову людину – деякий час триває перерахунок. Отримують свої 25 відсотків не лише підопічні геріатричного відділення, а й психоневрологічного. Хто не в змозі сам розпорядитися грошима, просить допомогти щось придбати тощо…

Ми не маємо підстав не вірити директору. Зрозуміло, що мешканці інтернату – люди старенькі, до того ж деякі з них іноді не можуть адекватно оцінити ситуацію. Тому одержання чи не одержання ними пенсій – під великим знаком запитання, тим паче, коли це не «живі» гроші, а ті, що надходять на картку. З іншого боку, так само ясно, що більшості нікому пожалітися: навряд чи син або донька, які знайшли в собі «мужність» відправити батьків до цього закладу, дуже перейматимуться їхньою долею.

Відтак усе лишається на совісті керівництва, якому насмілимося порадити ось що: може, варто видавати стареньким гроші готівкою? Думається, людині, яка за свій довгий вік пластикову картку бачила до цього лише по телевізору, буде приємно потримати в руках свої чесно зароблені копійки…

Публікація на сайті «УЦ» (рос.), фото Павла Волошина

P.S. Дякую Руслану Гаврилову за тему.

1 коментар: