Пошук

05.10.13

Сто тисяч оплесків

Кульмінацією фестивалю «Вересневі самоцвіти» стала трагікомедія Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» у постановці Київського академічного драматичного театру на Подолі. Головну роль – Герасима Калитку – зіграв народний артист України, лауреат Шевченківської премії Богдан Бенюк.

Переповідати зміст п’єси немає сенсу. Історію про сільського багатія, який мріяв розбагатіти ще більше, однак жорстоко обманувся, знають усі. Натомість варто відзначити, що вистава у Кіровоградському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Кропивницького відбулася саме в день народження її автора – 29 вересня. Київські артисти зуміли зібрати аншлаг, а місцева публіка – приємно їх здивувати своїм умінням співпереживати.

Аплодисменти столичним служителям Мельпомени навстоячки, море квітів (у тому числі – величезний букет від голови облдержадміністрації Андрія Ніколаєнка), блиск у очах глядачів і захоплені вигуки «Браво!» – атмосферу, що панувала в залі, важко описати.

«УЦ» вдалося побачити Богдана Бенюка після вистави та поспілкуватися з ним.

– Як вам кіровоградська публіка?

– Кіровоград для мене – це практично рідна домівка. З чим я тільки в Кіровоградську область і Кіровоград не приїжджав: зустрічі, театр, кіно… Це для мене рідні місця.

А публіка… З одного боку, вона абсолютно нічим не відрізняється від тієї, яка є в Луганську чи Ужгороді. Якщо приходиш до глядача з нормальним, так би мовити, товаром і чесно працюєш – тебе всюди гарно приймають, де б це не було. Душі всюди однакові, душі хочуть співпереживання. І тоді йде оця дуга, про яку ми, артисти, мріємо: виникає взаємозв’язок із залою. Сьогодні в залі дивилися, слухали, відчували кожен наш порух. Недарма всі ми наприкінці аплодували глядачам, як і вони нам. Таку публіку – інтелігентну, гарну – можна возити з собою.

З іншого боку, приїхати до Кіровограда – це своєрідний іспит. Тим паче, коли ми сюди прибули після того, як тут відреставрували театр. Усі ці чинники склали атмосферу якоїсь неймовірної важливості.

Я сьогодні був на хуторі «Надія». Дуже важливо, що зранку, коли сонечко там зійшло, на хуторі, і така прохолодна, гарна погода стояла, і коли я побув серед цього різноманіття дубів – навіть не дерев, а імен тих, хто їх посадив – отримав дуже потужний заряд. Я переконаний, що такі заряди повинен отримувати кожен українець, щоб розвивати нашу культуру, яка нині цього дуже потребує.


– Все важче і важче проживати якесь окреме життя на сцені, чи за роки гри нічого не помінялося?

– Ремесло наше не змінюється. Та закваска, яка в ньому є, має бути з самого початку. Коли мені було двадцять років, я дивувався зі своєї мами, як вона буквально за долі секунди могла радіти, в неї могли з’явитися сльози. Як вона це може робити? Звідки це в неї береться? Аж потім, із роками, я зрозумів: ця емоційність пов’язана з самим життям. Життєві перепони, правда, практика – вони і дають уміння відгукуватися душею.

Ми, на жаль, зараз закриті. Ми стараємось нікого в цю душу не пускати. Для мене особисто рушиться ота річ, про яку завжди говорили: ми, українці, є відкритими, щирими. Нині ми стаємо недовірливими, ми закриваємося. Ми розучуємось чути і слухати одне одного. І це треба якнайшвидше змінювати.

Все починається з того, що ти загороджуєш свій будинок двометровим парканом. Ти знаєш, що там, за парканом, щось є. Але ти не бачиш світу, а світ не бачить, що відбувається в тебе. Це трагедія. Втім, думаю, ми і це переживемо.


– Напевно, вас уже тисячу разів запитували. Але не можу втриматись: у вас є улюблена роль?

– Немає. А якби й була, то, мабуть, не назвав би. Думаю, найкраща роль – попереду. Так же ж усі думають, правда?

А ті ролі, які я зіграв… Вони всі важливі, всі для мене дорогі. Велика роль, малесенький епізод – немає значення, це все одно проходить через серце.


– Недавно Кіровоград відзначив річницю з дня заснування, у наступному році буде 75 років області. Що б ви побажали моїм землякам із цього приводу?

– Знаєте, для мене 75 річниця області – не дата. Таке враження, що ми ведемо лік часу лише з Радянського Союзу. Набагато важливіше, скільки проживе той чи інший митець, скільки років виповнилося хутору «Надія»… 75 років Кіровоградській області мене абсолютно не хвилюють.

А побажати хочеться найперше здоров’я. Коли ти здоровий духом – це рятує в багатьох моментах. А коли ти здоровий і духом, і тілом – це взагалі чудесно. Ну а якщо додаються ще і матеріальні речі, які також потрібні… Я сподіваюся, що в нас буде багата країна, будуть багаті люди – і не лише грошима.


Андрій Лисенко, «УЦ», фото Павла Волошина.

Немає коментарів:

Дописати коментар