Європа, кажете…

Ну що, сталося, як і гадалося – Янукович не поставив свій автограф під угодою з Євросоюзом.

Але я не про це хочу написати. Вірніше, не зовсім про це.

Приїжджає от, наприклад, який-небудь депутат у який-небудь райцентр. Йому там – хліб-сіль, драстуйте, дорогий гостю, чого забажаєте… Навкруги в’ється свита чиновників – дрібних і не дуже. Вони готові ловити кожне слово, кожен жест, кожен погляд – аби лише йому сподобалося, аби лише «пан» був задоволеним, аби лише «наш дорогенький» не розсердився.

Депутат – найнятий на наші гроші працівник. Нехай цінний, високооплачуваний, але все одно роботодавці – ми. Тому заносити йому жопу на поворотах ніхто не зобов’язаний (хіба той, кого він сам найме для цієї відповідальної місії). Більше того, ми (теоретично, на жаль) можемо спитати, стукнувши кулаком об стіл: «А що ж ти, сволото, обіцяв нам газ (дорогу, зарплату, пенсію…) і нічого не зробив? Га?»

Я от – найнятий «Україною-Центр» працівник. Часто сниться: приходжу зранку на роботу, а мені назустріч – головний редактор. У його руках – срібна таця. На ній – кришталева чарочка з горілкою і хлібчик, намазаний чорною ікрою. «Здрастуй, дорогий Андрію! – каже мені головред. – Чого душа бажає? Може, лазню натопити?»

Щось сон мій, правда, поки жодного разу не збувся. І не збудеться. І правильно. Депутатські ж (і чиновницькі) збуваються регулярно.

А ви кажете: Європа. Хер. Поки не перестанемо плазувати перед тими, хто мав би це робити перед нами, нічого туди й рипатись. А то ще, гляди, розбестимо євродепутатів...

Немає коментарів

Крапка

Це – останній запис у блозі. Новий рік – нове життя. Надалі читайте мене тут: http://a-lysenko.tumblr.com  

На платформі Blogger.