Пошук

05.12.13

Звичайний незвичайний священик

Помолився, попорався по господарству – і в церкву. Так минають дні простого сільського священика з Деріївки Онуфріївського району.

– Оце щойно з похорону, – отець Федір приїхав на зустріч із кореспондентом «УЇЦ» на своїй старенькій «Волинянці». Підібравши рясу, він вправно вистрибує з автівки. – Давайте зайдемо…
Священик відмикає великим ключем замок на дверях сільської церкви в Деріївці. Всередині – іконостас, вівтар, хори для півчих. Під стіною – «буржуйка». Влітку і восени отець Федір разом із прихожанами заготовлює дрова для неї, а морозного дня хвилин двадцять – і в приміщенні вже тепло.

– Священиком я став аж у тридцять чотири роки, – розповідає він. Говорить тихо і якось напрочуд спокійно. – До цього працював у Карпатах, де я народився, – пилорамщиком, ще там кимсь…



– А чому стали священиком?

– Чому? – отець Федір задумується. Раптом – і я аж ніяковію – на його очах з’являються сльози. – Вибачте… Моєму сину тоді було два з половиною роки, і він дуже тяжко захворів. Поліомієліт. Після ми з дружиною вирішили, що своє подальше життя присвятимо служінню Богу. Зараз син уже дорослий, учиться на п’ятому курсі Полтавської медичної стоматологічної академії. Інвалід третьої групи, одна нога коротша іншої на два з половиною сантиметри.

Спочатку отець Федір служив у Долинському районі, потім – у Новгородківському. В травні 2003 року перебрався на Онуфріївщину. Його приход – два села – Деріївка (Свято-Вознесенська церква) й Куцеволівка (Свято-Миколаївський храм). У великі свята людей збирається чимало. У звичайні неділі – так собі. Правда, каже отець Федір, останніми роками все ж таки прихожан більшає – народ помаленьку тягнеться до духовності, віри.

– Священик у селі – це, мабуть, не просто служитель церкви, а й порадник?

– Так. Люди часто приходять до мене просто поговорити про життя, спитати, як поводити себе в тій чи іншій складній ситуації. Іноді помирити просять. З божою поміччю, вдається допомагати.

– Служіння в сільській місцевості має свої особливості?

– Звичайно! Тут усе диктується способом життя. От, наприклад, ми починаємо недільний вечірній молебень о п’ятій вечора – щоб люди встигли худобу попорати.

– А ваш особистий щоденний режим який? Якщо не враховувати великих православних свят.

– Прокинувшись – обов’язково помолитись. До речі, це має робити не лише священик, а кожен хрещений. Інакше не можна. Потім – господарством зайнятись, а потому, якщо того дня потрібно, – до храму…

Після розмови в церкві їдемо до отця Федора додому. Подвір’я його доволі скромного будинку розділене на дві частини. Одна з них – господарська. Священик разом із дружиною тримають свиней, корову, двох телят, птицю. Трохи вбік – сінник та інші будівлі. В невеликому сарайчику складений різний реманент.

Увагу привертає незрозуміла залізна конструкція.

– О, то є переносна кузня, – відповідає на мій запитальний погляд отець Федір. – Дивіться: молот, ковадло, електричні міха. Я у вільний час ковальством бавлюся. Вірніше, не те щоб бавлюся – навчився, щоб самому для дому щось робити. Тут узагалі все моїми руками зроблене.

Священик сам викував паркан навколо свого двору. Щоб придумати узори на нього, об’їздив із сином кілька районів. Придивлявся, фотографував, вигадував щось своє, креслив ескізи. Зрештою, в 2010 році взявся до роботи.



– Працював із лютого до Великодня (4 квітня. – Авт.), – говорить він. – Вставав о третій ночі й, помолившись, брався за молот.

– У вашому роду були ковалі? Досить незвичне заняття для священика…

– У роду не було ані ковалів, ані священиків. Хоча всі були віруючими. Дідусь мій уходив до церковної двадцятки – це двадцятеро чоловік, ніби депутати сільради зараз. Їх обирала громада для допомоги церкві.

Отець Федір у мирському житті – не лише батько, а й дідусь. Виховав і поставив на ноги двох синів (один із них, до речі, нині – священик у Новгородці) та доньку, має п’ятьох онуків. Так і живе: неспішно, розмірено, і водночас насичено та різнопланово, з незгасимою вірою в Бога у серці.

– Знаєте, мені найдужче хочеться, щоб було чим більше хрестин та вінчань, – зізнається він на прощання. – Це – найголовніше, адже життя повинне продовжуватись. На жаль, у нинішньому році у Куцеволівці й Деріївці було лише три хрещення й жодного вінчання…

 «УЦ» №49 від 5 грудня 2013 року

Немає коментарів:

Дописати коментар